Співрозмовник наших кореспондентів – головний герой мюнхенської Олімпіади-72 – бігун, який не програвав своїм суперникам протягом шести років. Надалі легендарний спринтер Валерій Борзов очолював Міністерство спорту, Олімпійський комітет України і багато років Федерацію легкої атлетики України.

Основа майбутніх спринтерських перемог закладалась у Чернівцях

– Ваш друг Євген Аржанов (у 1970-ті роки – світовий лідер в бігу на 800 метрів) говорив про себе: «Я – єдиний український чемпіон, хто завжди добре говорив -українською».

– Женя мене недооцінив. Я народився в російській сім’ї, мій батько з Iванівської області. Але дитинство я провів на Україні. Причому перші свої роки – на Західній. Тато був військовим, так що нашу сім’ю постійно переводили з одного місця на інше. Ми жили спочатку в Самборі Львівської області, де на вулиці рідко почуєш російську мову. Потім – у багатонаціональних Чернівцях. Так що з малих років я не просто двомовний, але ще знаю багато висловів з деяких «западенських» діалектів, наприклад, гуцульського. І навіть чимало румунських, молдавських і польських слів.

– У спринті багато що означають гени. У батьків якось проявилися спортивні здібності?

– Батько був досить низький ростом – я значно вище за нього. Але він був дуже швидкий. Його навіть звали «торопигі» – дуже швидко ходив. У футбол він любив грати, але це – не більше, ніж на рівні фізкультури.

– А як ваша донька?

– У ранньому дитинстві Таня спочатку ходила на художню гімнастику, хоча її мама – чемпіонка з гімнастики спортивної (дружина Борзова – Людмила Турищева, чотириразова олімпійська чемпіонка). Потім перейшла на спринт. У ранньому дитинстві у неї результати були непогані, але потім вона стала поступатися своїм одноліткам. Продовжити татову лінію їй не вдавалося – природа в одній і тій же родині не кожного обдаровує. Довелося їй залишити легку атлетику. Хоча це рішення далося їй досить важко, зі сльозами. Зараз вона проживає в Канаді, одружена з нашим колишнім співвітчизником. Він – плавець, але непогано працює з юними тенісистами. Зараз взявся і за своїх двох дітей, тобто – моїх онуків. Одному зараз п’ять років, другому – два. І старший вже проявляє інтерес до тенісу.

– Ви і в 15 років були найшвидшим в СРСР у своєму віці. Чи мало сенс переходити до Петровського? Може, і Войтас вас довів би до 10 секунд рівно?

– У своїх хороших ранніх результати я бачу причину не тільки в хороших генах, але і в інтенсивній і різноманітною підготовці з самого дитинства. З ранніх років я був дуже рухливою дитиною. Мене завжди вибирали в дитячі змагання. У перших класах школи я в гору на Міліївській вулиці (у мікрорайоні Роша в місті Чернівці) піднімався тільки бігом, і з гори спускався теж тільки бігом. Тоді ця гора для мене здавалася величезною, зараз стала поменше (сміється – авт.). Рухові навички зміцнювалися ще тоді, і було помітно, що я схильний до швидкісної роботи. Ще з дошкільного віку я постійно висів на найвищих гілках в садах – в своєму і чужому. Коли в 10-річному віці з батьками переїхав до Нової Каховки, там багато бігав по пісках, і це додатково ніжки зміцнило. А вже потім мною зайнялися професійні тренери.
400 м за 47 секунд «з хвостиком» пробіг, коли ще 20 років не було

– Пам’ятається, ви на чемпіонаті Європи і в естафеті 4х400 виступали, і навіть виграли свій етап. Чому не намагалися розвинути той успіх? Напевно, якби «скинули» кілька кілограмів, то з 45 секунд вибігли б?

– Це все – гола теорія. А я не люблю говорити в умовному способі. У юнацькі роки 400 метрів я «підбігівав», часто виступав за збірну України на першостях СРСР. Свій особистий рекорд – 47 секунд «з хвостиком» – встановив, коли мені не було ще й 20 років. А те, що ви говорите щодо ваги, можливо, могло б спрацювати на дистанції 200 метрів. Для цієї дисципліни мені значно допоміг досвід виступу на 400-метрівці. Але я не міг тримати свою вагу в якихось кордонах з кількох причин. Одна з них – силова підготовка, необхідна для потужного стартового розгону.

– Зовні ви виглядали потужніше своїх суперників. Які були силові показники?

– Я присідав зі штангою вагою 250 кілограмів. Правда, робив з цією вагою не найглибший присід, а так ніби сідав на стілець. Так, я був сильний.

– Ваш добрий знайомий Рем Корчемний з Одеси, коли тренував американців, стверджував, що всі спринтери зі збірної США мають коріння з Ямайки. Зараз спринтери усього світу відчувають себе безнадійно на тлі домінування ямайців. Що робити білим бігунам?

– Тренуватися. До початку 1970-х років деякі фахівці стверджували, що темношкірих обігнати європейцям в принципі неможливо. Доводили це тим, що після Олімпіади 1936 року це вдалося зробити лише раз – німцеві Арміну Харі в 1960 році в Римі. Але потім я своїми виступами спростував скептиків. Спочатку я обіграв американців на матчі СРСР – США в Ленінграді. Потім я їх обіграв у Берклі, де вони зібрали всіх найсильніших, кого вдалося знайти. І стадіон там мовчав, хоча трибуни були забиті повністю. Такого явища в спорті я не спостерігав ні до, ні після. Так що тоді я спростував всіх скептиків з Європи.

– А як ви прокоментуєте результат 10.01, показаний 17-річним японцем?

– Японія ніколи не була лідером світової легкої атлетики. Але при цьому японці час від часу дивували своїми гучними успіхами. Наприклад, у мої роки непогано біг “сотню” Іодзіма – за 10.1 секунди. Але частіше мене, звичайно, дивували американці: те й справа з’являвся який-небудь хлопець «звідки не візьмись», показував 10.0 або навіть 9.9 секунди, а потім швидко зникав назавжди.

– Подібні несподіванки – ознака прийняття допінгу?

– Я слово «допінг» не говорив. Огульно не маю права засуджувати. Але у мене, та й у багатьох інших фахівців завжди з’являються питання, коли спринтери мають подібні короткочасні успіхи – не більше одного-двох сезонів, а не виступають стабільно протягом багатьох років. Таких «короткочасних» спринтерів в США було безліч, які бігли 10.0, а тепер про них ніхто не пам’ятає.

– За рахунок чого зараз Болт біжить швидше всіх?

– Дуже обдарований, плюс технологія. А яка технологія – подробиць не знаю. Ще відзначу Блейка, який трохи молодший за Болта, але вже показував видатні результати. З обома працюють американські фахівці.
На Олімпіаді в Мюнхені охоронці не пускали на старт

– Ви свій особистий рекорд на 100 метрів показали в умовах стресу?

– Перед півфіналом на Іграх-72 у Мюнхені офіційна особа Олімпіади нас попередила, що наш забіг затримується. Американці пішли в олімпійське селище, а я приліг відпочити прямо в підтрибунному приміщенні навпроти місця старту у спринтерів. І тут мій тренер Петровський по монітору спостерігає в прямому ефірі як мої суперники готуються до забігу, а моя доріжка порожня. Він крикнув мені. Я рвонув туди, а охоронці не пускають. Я переставив «служивого» з одного місця на інше і вискочив на старт. До початку забігу я ледве встиг зняти свої спортивні штани. Добре, що я не перевзувався після розминки і залишався в шиповках. Той результат півфіналу – 10.07 – мені потім так і не вдалося покращити.

– В подальшому не намагалися штучно створити подібний стрес, щоб так само швидко бігти?

– Якщо ти намагаєшся штучно викликати у себе відчуття страху, то цей процес регулювати неможливо. А почуття образи – цілком. Хоча воно і збуджує, але ти його можеш регулювати і, таким чином, управляти собою. Однак гостре хвилювання принесе користь лише за одну хвилину до старту. А ось за три години, і навіть за півгодини до старту, навпаки, я максимально беріг нервову енергію. Намагався взагалі ні про що не думати, перебувати в стані «гроггі». Але я переконався, що тут все індивідуально – кожному своє.

– У фіналі бігу на 200 метрів ви метрів за 20 до фінішу взагалі «виключились», і ще й руки догори задерли. І все одно вийшов рекорд Європи – 20.00. Потім не шкодували, що таким чином погіршили той потенційний рекорд, на який були готові?

– Я не увімкнув всі зусилля навіть у фінальному забігу на 100 метрів, і додав собі десяту частку секунди до результату 10.14. Те ж саме – і на 200 метрів. Справа в тому, що я просто економив сили. Порахуйте: по ходу Ігор виходить чотири забіги на 100 метрів, потім ще три – на 200, і потім ще два в естафеті 4х100. І до фіналу естафети я повинен був зберегти максимальну свіжість. Коли на останньому етапі я наздоганяв американського суперника, в м’язі з’явився різкий біль – «пощипування» таке, так що в «клітках» мені довелося трохи скинути зусилля.

Героя не отримав через «праву руку» Брежнєва

– З 1972 по 1976 роки всі радянські любителі легкої атлетики чекали – коли ж Борзов поб’є світовий рекорд. Чому заради такого випадку ви не поїхали в середньогір’ї . У Мехіко, наприклад, де встановлювали вищі досягнення П’єтро Меннеа, а також багато американців?

– Я за рекордом не гнався. Тому що усвідомлював: світовий рекорд – неприємність в розстрочку.

– Чому ж?

– Все одно, рано чи пізно його хтось інший поб’є. І ще за твого життя. Це буде вкрай неприємно. А олімпійським чемпіоном тебе будуть визнавати навіть після твоєї смерті. Завжди. На щастя, і в спортивному керівництві люди у нас тоді були досить «тверезомислячі», і мене з Петровським на необхідність встановлення світового рекорду не «накачували».

– Але ці ж люди вам і лауреатські звання «зарубали». Причому відразу після тріумфу в Мюнхені.

– «Зарубали» вже на рівні ЦК КПРС. «Права рука» Брежнєва, головний ідеолог Суслов виніс мені вердикт: оскільки Борзов матеріальних цінностей не виробляє, то і звання Героя Соціалістичної Праці недостойний. Тобто, викреслив зі списку мене і ще кілька радянських спортсменів, які найбільш успішно виступили в Мюнхені в 1972 році. Обмежилися врученням нам орденів Леніна.

– Льву Яшину таки присвоїли звання Героя Соцпраці…

– Це вже сталося пізніше – у 1990 році. Коли вже не було Суслова.
Подароване мені «Альфа Ромео» навіть не бачив, зате дозволили купити «Волгу»

– Тоді ж вам і іномарку не дозволили ввезти з-за кордону?

– Не просто не дозволили ввезти, а заборонили прийняти її в якості подарунка. Якийсь багатий любитель спринту прямо до олімпійської селища в Мюнхені підкотив мені білу «Альфа Ромео». А хтось із нашого керівництва сказав йому, що Борзов скромно відмовляється від подарунка. Але про цей подарунок і про факт «своєї відмови» дізнався вже значно пізніше. Я не встиг цей автомобіль ні побачити, ні помацати. А потім вже в Москві мені дозволили купити «Волгу». За свої гроші, але за офіційною ціною, без переплати.

– А премії великі відвалили за Мюнхен?

– На ті часи – непогані. Причому, вперше – і в іноземній валюті теж. Крім того, мені одному з небагатьох дозволили стартувати на комерційних змаганнях за кордоном, де я також міг отримувати якісь гонорари.

– Ваші товариші по збірній СРСР стверджували: поки вони «орали» («пахали»), Борзов валявся на матах. Але потім на будь-яких змаганнях неодмінно обганяв їх.

– Це у них така суб’єктивна поверхнева думка. Я основну частину тренувальної роботи виконував в Києві. А коли приїжджав в розташування збірної СРСР, до змагань залишалося лише днів 10. Я скидав обсяг роботи, і робив коротку, але інтенсивну роботу. А з боку здавалося, що я постійно так собі ледарюю.

– З ким із суперників у вас склалися хороші стосунки?

– У збірній СРСР я ніколи ні з ким не ворогував. Прекрасні були стосунки. Потім ми розгубили контакти просто тому, що роз’їхалися з розташування команди по різних містах, а потім – і по різних державах. Англійську мову я теж освоїв, так що і з колишніми суперниками зі збірної США, коли зустрічаємося, згадуємо старі часи. А регулярно спілкуюся з бар’єристів Гі Дрю, який був другим на Олімпіаді 1972 року і виграв Ігри в 1976 році. Він був моїм колегою: очолював у Франції міністерство спорту, так що завжди у нас є що обговорити. До того ж, він володіє прекрасним почуттям гумору. Ще виокремлю Кепчого Кейно, який в 1960-70-х роках виграв купу медалей у бігу на різні дистанції. Прекрасна людина! Як говориться: шкіра чорна, а душа біла. Усиновив неймовірну кількість дітей, і про всіх піклується. Наш хлопець! І теж очолює НОК – в Кенії. З обома я часто спілкуюся по справах Міжнародного Олімпійського комітету.

Якби до складу команди ввести трьох спринтерів, це змінило би футбол

– З Лобановським ви теж дружили?

– Скажімо так – регулярно спілкувалися. Легкоатлет Зеленцов, який працював разом з моїм тренером Петровським, регулярно займався фізичною підготовкою київських динамівців. Саме тоді вони виграли Кубок Кубків, а потім і Суперкубок у «Баварії», перевершивши всіх суперників у фізиці, в тому числі і в «біганині».

– А з футболістами?

– Я з багатьма з них і силовою підготовкою разом займався, і навіть у футбол з ними грав. Краще за інших я знайомий з Блохіним, Веремєєвим, Дем’яненком і Серебряниковим, а з нині покійних добре знав Колотова.

– А футбольним уболівальником ви були?

– Своїм приятелям-футболістам, звичайно, завжди успіху бажав. Але фанатом не був. Мене в більшій мірі футбол цікавив своїм великим полем нереалізованих фізичних можливостей, які мені частково вдалося втілити в спринті.

– Футболістом ви могли стати?

– Цілком. Але не шкодую, що не реалізував себе у футболі. Мені дуже цікаво поміркувати над тим як покращилася б гра класної команди, якщо до її складу ввести трьох спринтерів, які володіють футбольної технікою. Це змінило б футбол.

– Роберто Карлос, а раніше ще Рейнгольд, Урін, Мудрик, Бєланов в районі 11 секунд 100 метрів бігли…

– Що таке – 11 секунд?! Треба, щоб бігли хоча б в районі 10.5. Тоді можна було б реалізувати цікаві ідеї. Лобановському частково це вдалося. Адже Блохін – природжений спринтер. У нього і мама на всесоюзних чемпіонатах перемагала. Мені говорили про якихось неймовірних секундах у інших футболістів. Але я недовірливо ставлюся до всіх результатів, які засікли за «міським годинником». За моїми відчуттями, саме Блохін у радянському футболі був найспритнішим.

– Зимові види спорту любите?

– У хокей грав із задоволенням. Навчився кататися на ковзанах ще до того, як зайнявся легкою атлетикою. Але потім, у зв’язку з підготовкою до відповідальних змагань, хокей довелося забути. А ось на гірські лижі ніколи не ставав, хоча це вважається як би обов’язковим атрибутом для чиновників.

– У гімнастиці розбираєтесь?

– Від Людмили «нахапався». З боку можу помітити помилки навіть у спортсменів високого класу. І у гімнастів, і у гімнасток.
Маленьким провалився в болото: темрява, і вгорі – світле віконце…

– Про вас говорили, що одним пострілом ви відразу трьох оленів вбили. Це правда чи жарт?

– Так, я стріляв великою картеччю, потрапив у купу оленів. Картеч трьом увійшла до шиї. Один олень впав на місці, двоє інших далеко не пішли.

– А де у вас була найекзотичніше полювання?

– За межами України я ніколи не полював і навіть не рибалив. А найнебезпечніший випадок стався на риболовлі. Я ще був дошкільником. Батько з Чернівців повіз мене в село Киселiв Кіцманського району до болот. Я йшов слідом за ним і провалився у «вікно». Батько спочатку навіть цього не помітив. А я на все життя запам’ятав цю картину: темрява, і вгорі – світле віконце. Потім хтось за комір звідти мене витягнув. Але в більш зрілому віці на рибалках я поводився обережно. А от у шкільні роки в Новій Каховці на піщаних кар’єрах стрибав з висоти метрів сім, а часом і десять – щоб показати свою завзятість перед товаришами. І деякі з однолітків теж ризикували.

– Кажуть, ви і зараз дуже азартна людина. Полюбляєте сперечатися, і, зазвичай, суперечки виграєте.

– Якісь дурні парі не укладав. Навпаки, розсудливі. Наприклад, посперечався, що кину курити. І кинув. Зумів домовитися з внутрішнім голосом. А в молоді роки, коли спортсменом сидів на зборах, від одноманітності любив сперечатися і розігрувати.
Мій «чемодан-самостір» прийняли за винахід радянської науки

– Це ви тоді мало не продали за 500 доларів валізу, яка ніби-то сама пере білизну?

– То жарт був. Деяким легковірним товаришам я показував: з одного краю закладаю брудні труси і шкарпетки, а з іншого чисті виймаю. І називав це диво – «чемодан- самостір». А мій друг Женя Аржанов комусь з іноземців розповів про самостір, як про новий винахід радянської науки. Це були «побрехеньки». Женя любив «заливати», тому що взагалі хлопець веселий.

– Чому в 1997 році вас зняли з високих постів? Формально начеб-то саме тоді приводу для цього не було?

– Навпаки. До того часу була налагоджена робота, почали приходити гроші. Але комусь сподобалося моє місце. Подібні віяння у нас взагалі модні. Як це називається? Здається, «рейдерський наїзд»? Після успішного виступу України в Атланті мене зняли з посади міністра. А потім новий міністр зняв мене і з Олімпійського комітету. Але далі не хочу на цю тему говорити. Хоча… Ось всього лише півроку тому за такою ж «рейдерської схемою» мене зняли з посади голови Федерації легкої атлетики України. Тобто, в наявності було втручання державних структур у справи громадської організації. Комусь і знадобилося це місце, на якому я просидів 16 років. На посту міністра я пропрацював 8 років. Депутатом – теж 8 років.

– А яка у вас зараз посада?

– Віце-президент НОК України.

– Ну вже тепер зі своїм колегою – легкоатлетом напевно ладите?

– У всякому разі, я до Сергія Назаровича Бубки (голова НОК України) ставлюся дуже добре. Як він до мене – не знаю. Мій фронт роботи – літні види спорту, плюс очолюю комісію з етики.

– У Лондоні, ви вважаєте, Україна виступила успішно?

– Бюджет не дозволяє робити такі витрати, як російським колегам. Нам не по кишені побудувати в кожному районі спортивний об’єкт, підняти зарплату тренерам. Дуже складно налагодити випуск спортивного інвентарю, особливо дитячого…

Розмову вели Марія Настенко та Георгій Настенко
sportbuk.com