Грунтовне інтерв’ю найавторитетнішої людини в українському спорті про результати Ріо
Успіхами на Олімпійських іграх звикли пишатися. Правда, швидко забувати – але забувати з гордістю. А потім знову згадувати, через чотири роки – в кращому разі через три – знову намагаючись розібратися в інших, крім футболу і боксу, видах спорту, і знову готуючись пишатися. Про олімпійський спорт в період між Іграми, а головне – про ціну цієї гордості ні вболівальницька публіка, ні можновладці, ні, на сором деяких, більшість медіа, не замислюються. Хтось по не знанню, хтось, невігласи і з сумнівною економії, комусь просто лінь розбиратися в інших, крім футболу і боксу, видах.
Але грянув грім. З Ріо предметів гордості – медалей – привезли вдвічі менше, ніж всі звикли. Для всіх ці 11 українських нагород стали такою ж несподіванкою, який буває сніг для міських служб в середині грудня. Відразу з’явилося багато питань. На багато з них Сергій Назарович відповідає в інтерв’ю XSPORT.ua. Багато залишається між рядків.
Українські команди на літніх Іграх за час незалежності привчили країну до значно більшої кількості нагород, ніж привезли в 2016 році з Ріо. Що означає зменшення числа медалей і, відповідно, зниження в медальному заліку?
Почну з того, що, як ви, напевно, пам’ятаєте, я ніколи не озвучував своїх очікувань за кількістю і якістю олімпійських медалей. Навіть у разі, коли українці в якомусь виді спорту або дисципліни – явні фаворити, «планувати медаль» я собі не дозволяю. Хворіти, підтримувати – так, але не планувати, оскільки дуже добре розумію на власному досвіді: спортсмени – не машини і не верстати, штампують медалі. А тим більше на Іграх, де статус фаворита частіше заважає, ніж допомагає. Дивіться, скільки фаворитів оступилося в Ріо – від Рено Лавіллені до жіночої збірної США з футболу…
Про нашу збірну – правильне слово «привчили». Українські спортсмени показували всі ці роки такі яскраві результати, що всі забули, якою ціною в сучасному світі даються медалі. Нікого не дивувало, що країна, яка посідає 134 місце в світі по ВВП на душу населення, постійно знаходиться в топ-20 медального заліку Олімпійських Ігор. Україна завоювала на шести літніх Іграх 124 медалі, з них 35 золотих. Можливо, зараз ми нарешті зрозуміємо, яким подвигом були і залишаються спортивні перемоги українців.
Спорт – це дзеркало стану країни в цілому. А в нашій країні йде війна і економічна криза. Ми втратили тренувальні бази в Криму, де по накатаній методиці готувались багато команд. Ми втратили інфраструктуру в Донецькій і Луганській областях. Згадати хоча б три стадіони, реконструйовані до юнацького чемпіонату світу-2013 з легкої атлетики. Адже це були повноцінні бази підготовки… Багато спортсменів і тренерів змушені були виїхати з рідного дому, змінити своє життя, влаштовуватися на нових місцях. Невже хтось розраховував, що в такій ситуації спортивні результати залишаться на колишньому рівні?
Ще один важливий чинник: зараз в олімпійській збірній більшість складають атлети, які народилися в кінці 80-х – на початку 90-х, переломну епоху в нашій історії. Ці хлопці йшли в секції якраз в той час, коли країну покидали найкращі тренери, міняли громадянство спортсмени, закривалися спортшколи, а в ті, що виживали, батьки не віддавали дітей так масово, як у 80-х. І відповідно, вибір майбутніх зірок у тренерів був зовсім невеликий. У нас закінчився ресурс покоління «дітей радянського спорту». На арени виходять ті, кого ми виховали і виростили в незалежній Україні, з усіма нашими системними проблемами в дитячому спорті.
Крім того, демографічна ситуація зовсім не сприяє зростанню чемпіонів. Чи знаєте Ви, що за статистичними даними, кількість молодих людей в Україні – віком від 6 до 18 років – за 25 років незалежності зменшилася на 4,32 млн осіб – це 45%! А адже саме це – «робочий» вік спортсмена.
Всі ці фактори в комплексі проявили себе в Ріо. 11 медалей нашої збірної і 25 місце за кількістю медалей серед 206 країн світу, 14 місце серед європейських країн – це дуже гідний результат для тих умов, в яких живе зараз Україна. Кожен з медалістів – видатний спортсмен і яскрава особистість, що треба цінувати. Крім того, чому ми зациклюємося лише на медалях? У нас 20 (!) четвертих і п’ятих місць, 35 спортсменів отримали почесні дипломи МОК – це також видатні виступи, без одного кроку від медалі, а різниця в результатах між, скажімо, третім і п’ятим місцем у сучасному спорті, як правило, мізерно мала , так би мовити, в межах статистичної поправки. До того ж, у світі існують різні підходи до оцінки виступу. МОК, наприклад, взагалі не веде рейтинг результатів по країнам. А підрахунок по золотих медалях вважається неофіційним. Цікавим, на мою думку, є рейтинг наших німецьких колег, які враховують для підрахунку 1-10 місця, присвоївши їм окуляри від 10 до 1 відповідно. Так ось, за цим рейтингом наша команда в світі займає 15 місце!
При цьому не варто забувати, що всі 206 атлетів нашої команди пройшли жорсткий кваліфікаційний відбір на Ігри – особливо складний в цьому чотирирічному циклі. Знаєте, скільки атлетів відсіялися в процесі цього відбору? Тисячі!
Наші спортсмени потрапили в число кращих на планеті в своїх видах, що само по собі є величезним досягненням.
Дуже хочеться, щоб в Україні медіа та громадськість бачили спорт не тільки в період Олімпійських ігор, щоб український народ більше знав про наші успіхи. Адже кожна перемога на чемпіонаті світу або Європи, на Олімпійських іграх – це маленький подвиг в ім’я нашої країни. Щоб люди розуміли, наскільки складно і наскільки престижно просто потрапити на Олімпійські ігри.
Чи міг вплинути на результати нашої збірної в Ріо фактор адаптації до кліматичних і тимчасового поясу, інші складності підготовки? Чи мала еліта українських команд нормальні умови для підготовки до Ігор?
Клімат і різниця в часі якщо і вплинули, то епізодично, в якихось окремих випадках. На жаль, саме такий випадок стався з Богданом Бондаренко, коли він захворів саме на передолімпійському зборі.
В цілому, до фінансування відбору на Ігри і підготовці до самих Ігор немає ніяких претензій. Традиційно для України в передолімпійський сезон спортсмени отримували все необхідне, мали можливість спланувати підготовку і виступи, їздити на передолімпійські змагання, приїхати в Ріо заздалегідь, що зробили більшість атлетів збірної.
Тут хочу відзначити тісну співпрацю Міністерства молоді і спорту з НОК України, з федераціями, ФСТ, областями у всіх аспектах підготовки, від методичних до фінансових.
Хочу підкреслити, що Національний Олімпійський Комітет, як і федерації або ФСТ, – громадська організація, яка існує в основному за рахунок спонсорських коштів. Нашим основним завданням є представити Україну і її команду на Олімпійських іграх. Фактично, напередодні Ігор, ми як естафету отримуємо від федерацій і Мінмолодьспорту готову команду. Природно, НОК в силу своїх можливостей, підтримує спортсменів протягом усього періоду підготовки, підставляючи своє плече у важку хвилину. Є у нас і спеціальні програми підтримки. Федераціям з олімпійських видів в це чотириріччя НОК надав допомогу на суму майже 60 млн грн. На 17,5 млн грн ми купили спортивного інвентарю, зокрема, знаменитий гімнастичний килим в Кончу Заспу і яхту для парусного спорту. Нагадаю також, що завдяки авторитету українського НОК в світі в пік кризи на початку літнього сезону 2014 роки ми залучили понад 20 млн грн від міжнародних спортивних організацій на виїзди збірних – тренування і змагання. В цей же час ми знайшли можливість виплачувати кошти на оренду житла спортсменам і тренерам елітної групи, які виїхали з Донецька, Луганська і Криму – за цією програмою ми вже використали близько 1,5 млн грн. Нам також вдалося збільшити кількість стипендій за програмою Олімпійська Солідарність Міжнародного Олімпійського Комітету. Ця програма передбачає надання 15 стипендій для кожного НОКу на період передолімпійському підготовки. Завдяки нашому авторитету і підтримки з боку міжнародних організацій перед Ріо для спортсменів кандидатів на участь в Олімпійських іграх, як виняток, нам виділили 70 (!) Стипендій – кожна по 7,5 тисячі грн на загальну суму понад 8,5 млн грн.
Дуже важливим нашим досягненням я вважаю контракт з компанією Peak на поставку екіпіровки для української збірної, завдяки якому нам вдалося вивільнити значні бюджетні гроші. Наші партнери безкоштовно одягають не лише дорослі та юнацькі збірні, але навіть дитячі команди. Ми отримуємо екіпіровку на дорослі та юнацькі Олімпійські ігри, Юнацькі Європейські фестивалі та Європейські ігри аж до 2020 року (всього 14 міжнародних змагань вищого рівня), а сума контракту на п’ять років складає 230 млн грн.
Але все перераховане вище – це мінімально необхідні інвестиції як держави так і суспільства в еліту спорту. Навіть максимальна підтримка останнього етапу підготовки, на жаль, не вирішує системні проблеми українського спорту – ті проблеми, які проявили себе в Ріо.
Від Вас не так часто можна почути критичні тексти, тому поспішаю запитати, в чому, на Вашу думку, суть цих системних проблем – і чи є у Вас готове рішення?
Так, я, як людина, яка присвятила своє життя і сили українському і світовому спорту дійсно не люблю виносити негативні меседжі на публіку – хочеться, щоб спорт асоціювався з позитивом. Глибокий аналіз виступу в Ріо буде зроблений вже незабаром – на початку вересня пройде засідання Експертної ради, де будуть заслухані всі федерації, всі головні тренери, і будуть зроблені висновки. Хочу підкреслити, що аналіз підготовки повинні зробити в першу чергу ті, хто її проводив і брав на себе зобов’язання за результатами, а висновки повинні зробити експерти і професіонали.
Але мабуть, прийшов час чітко сказати, що наш спорт знаходиться в кризі. До сьогоднішнього дня, через 25 років після здобуття незалежності, Україна досі не сформувала систему функціонування спорту. Наша сфера існує на уламках радянської системи, яка була хороша для своїх історичних умов, але не для нинішніх. Спорт продовжує бути на повному державному фінансуванні, що з одного боку, позбавляє федерації мотивації для розвитку – мовляв, навіщо, все одно необхідний мінімум на виїзди і збори отримаємо, а з іншого, відсутність нормальних законодавчо врегульованих і вигідних для бізнесу економічних важелів підтримки спорту і здорового способу життя, складні економічні умови, не дає можливості для розвитку спортивного спонсорства.
Крім того, величезна проблема існує з дитячими спортшколами. Школи – це основа не тільки майбутніх перемог, але і просто здорового суспільства. Перекинуті на баланс місцевих бюджетів, вони продовжують виживати на ентузіазмі старих тренерських кадрів – тому що молоді компетентні фахівці на такі зарплати йти не хочуть. Ресурс ентузіастів закінчується!
Державне фінансування, вважається пережитком радянської епохи – насправді, досить поширена світова практика. Особливо це стосується олімпійського спорту вищих досягнень – в багатьох країнах, включаючи європейські, державні програми є базою існування спорту. Значимість олімпійських перемог для престижу держави, для реклами своєї країни в економічних і туристичних цілях, для здорового способу життя, фізичного і психічного здоров’я суспільства, в останні два десятиліття відчутно зросла. Але різниця в тому, що в Японії, Казахстані, Кореї, Франції, Канаді вкладають зовсім інші кошти.
Наприклад, співвідношення однієї медалі, завойованої в Ріо, до річного показника ВВП становить для Китаю – 155 млн. Дол. США, для США – 148 млн. Дол. США, для Японії – 101 млн. Дол. США а для України – 8 млн. Дол. США. Справедливості заради треба відзначити, що з точно таким же економічним показником в першу двадцятку неофіційного рейтингу пробилася тільки Угорщина, яка як по території, так і за кількістю населення в рази менша за Україну, але має при цьому на 30% більше обсяг річного ВВП.
Хочете простий приклад? Згадайте, як всі українські фахівці іронізували над тренерським штабом Майка Фрателло в баскетбольної збірної України – мовляв, навіщо платити семи тренерам з НБА, ми все життя трьома обходилися. Але коли Україна вперше в історії вийшла на чемпіонат світу, сміятися відразу перестали.
Цитуючи інтерв’ю академіка Платонова, наш спорт поступається у фінансуванні не в десяток, а в багато десятків разів. Справа не у виїздах на збори, а в підході до процесу підготовки, до наукових розробок. Спортивна наука в Україні фінансується на рівні 1% від тих коштів, якими оперують наші конкуренти. До нинішніх Ігор на ці аргументи можна було б почути відповідь: «Раз ми у них і без таких засобів виграємо, навіщо нам гроші?». Але, напевно, Ріо багато розставило на свої місця в сприйнятті проблем спорту. Український спорт – це найбільший успіх нашої країни за ці двадцять п’ять років. За своїм досягненням він весь час випереджає інші сфери діяльності. Але цей ресурс поза увагою держави і суспільства теж не безмежний.
Прийшов час сісти за круглий стіл, подивитися один одному в очі і чітко зрозуміти, чого ми хочемо від українського спорту. Якщо результат не потрібен, і ми чекаємо кращих часів, тоді давайте віддамо ініціативу федераціям, нехай виживають, як можуть, але тоді і не будемо чекати медалей і критикувати за їх відсутність, і не будемо дивуватися, що кращі атлети України виступають за інші країни. Яскравий приклад – Болгарія, яка в 1988 році мала 35 медалей, а зараз тільки три.
Але якщо хочемо ми результату, якщо хочемо, щоб Україна отримувала таке промо, як від Ломаченко, Усика, Різатдінової, Бондаренко, Верняева, Харлан, Беленюк, Чебана, то результат коштує грошей. Та й не тільки грошей, а уваги до нашої сфері. Уваги і професійного підходу, використання досвіду країн і фахівців, які пройшли цей шлях, активної політики інтеграції в міжнародні спортивні структури наших представників.
Звичайно, в нинішній ситуації багаторазове збільшення спортивного бюджету неможливо. Але звести спорт, здоровий спосіб життя в статус державної політики, створити максимально сприятливі умови для меценатів, готових інвестувати в спорт, для організаторів спортивних клубів, відновити роль і завдання спортивної лотереї, повернути спорт у загальне медіпространство, створити спортивний телеканал, запрошувати в Україну міжнародні спортивні змагання, дати пільги місцевій владі та бізнесменам, які будують спортивні арени, розвивати спортивну інфраструктуру для масового спорту, створити моду на спорт – це держава може.
Українському спорту потрібен особливий статус і особлива увага на всіх рівнях – від вихованця ДЮСШ або клубу до суперчемпіона.
Тільки хочу відразу попередити – навіть якщо ми зараз серйозно візьмемося за зміни статусу спорту в Україні, це не гарантує нам 20+ медалей на Іграх в Токіо. Тому що чемпіони за чотири роки не робляться.