Німці призначили батька керувати колгоспом
За своє довге життя він витерпів чимало. Розкуркулення сім’ї, голод 1933 року і німецьку окупацію, під час якої його за звинувачення в крадіжці карабіна ледь не розстріляли. Після війни лікарі поставили українцеві невблаганний діагноз – порок серця. Але після всіх цих поневірянь Віктор Цибуленко виступив на трьох Олімпіадах, виграв золоту і бронзову олімпійські медалі і ще понад півстоліття відпрацював на український спорт. Максим Розенко спілкувався з олімпійським чемпіоном Риму-1960 у 2012 році. Рік потому Віктор Сергійович пішов у кращий світ. Але його нетривіальна історія не має терміну давності.
Маленьке куркульне кодло
«У 1933 році сім’я переселилася з села Веприк Фастівського району до Києва. Тато розкуркулили в 1931 році. Батьки уявляли, яка доля їх чекає як куркулів. Тому втекли до Києва. Залишили мене під опікою бабусі. Коли бійці з органів прийшли забирати наше добро, я був немовлям. Лежав в колясці. Бабуся мені потім розповідала, що, показавши на коляску, один з бійців запропонував втопити «маленьке куркульне кодло». Бабка заголосила, мовляв, чим немовля винне, і швидко втікла з коляскою. Якийсь час мене ховали у сусідів. Коли все заспокоїлося, батьки мене забрали», – згадував Віктор Сергійович.
У «куркулів» Цибуленко було 20 соток землі, гарні коні, які померли через три місяці, після того, як їх забрали в колгосп.
«Батя коней вівсом годував, а в колгоспі їм давали хтозна-що. Коли виріс, питав у тата, чому він не передбачав ситуацію і не записався в колгосп. Батько у відповідь тільки іронічно розводив руками: «Думаєш, мене туди запрошували?! Такі «куркулі» в колгоспі були не потрібні», – пояснював Цибуленко.
Під час голоду в 1933 році майбутньому олімпійському чемпіону пощастило набагато більше, ніж більшості його односельчан.
«У нас тоді чимало народу вимерло з голоду. Мені пощастило – у бабки льох був в хаті, на відміну від більшості односельчан. До нього продзагони не дісталися. Ось ми з нею на картоплі, яка в тому льосі зберігалася, і пережили голод», – зізнавався Віктор Сергійович.
Аеродром
Коли почалася війна, Цибуленко-старшого мобілізували, українець охороняв у Києві аеродром, який було розташовано в Святошині.
«Час був страшний – німці швидко просувалися вперед, у Червоної армії було порушено зв’язок, а під Києвом оточили п’ять радянських армій. Про багатьох наших солдат командування просто забуло. Батько зайшов на зміну. З ручним кулеметом охороняв спорожнілий аеродром в Святошині. Минула доба – його ніхто не міняє. Батя лишається на варті. Проходить друга доба – зміни немає. На третю добу повз аеродрому пробігає якийсь старшина. Батько кричить йому, мовляв, не знаєш, чому мене не змінюють. Старшина на нього дивно дивиться: яка зміна, німці в Києві, дуй звідси, та швидше. Батя дочекався темряви і махнув до нас в село. Розібрав ручний кулемет, змастив його і сховав подалі в погребі. Спочатку думав до наших йти, потім з’ясував, що вермахт вже просунувся далеко вперед. Так і залишився в селі. А ми з мамою в Веприк повернулися ще на самому початку війни», – згадував Віктор Сергійович.
Батько олімпійського чемпіона Рима-1960 по греко-римської боротьби Івана Богдана під час німецької окупації працював бургомістром району, в який входили 11 сіл у Миколаївській області. А батька Цибуленко германці призначили керувати колгоспом, в якому змінили тільки назву.
«Староста спочатку сам до тата прийшов. Мовляв, Сергію, ти мужик розумний і господар, візьмися за колгосп. Батько відмовився. Тоді староста пішов до бургомістра, йому нашептав, німці викликали тата і вже в наказовому порядку затвердили на цій посаді. Довелося батькові керувати. П’ятеро чоловіків з нашого села пішли працювати поліцаями. Лінтюхи-хлопці – до війни більше пиячили, ніж працювали. Потім їх майже всіх партизани зловили і розстріляли – тільки один встиг втекти разом з німцями», – розповідав Віктор Сергійович.
Під час окупації намагалися організувати школу, але як дізналися, що там буде релігієзнавство, ніхто вивчати закон Божий не захотів – всі були атеїстами. Хоча я хрещений – мати в тиху похрестила. У нас в селі взагалі до революції була розкішна церква. Коли дзвонили в дзвони, в Києві чутно було. Але вже за радянської влади церкву розібрали, зробили з неї склад. А потім склад спалили. Тільки вже в наші часи в селі нову церкву побудували.
Після повернення Червоної армії довелося пройти перевірку в органах і Цибуленку-старшому.
«Батька викликали в НКВС, опитали, складу злочинів не знайшли. Тато про наших односельців дбав. Коли дівчат до Німеччини забирали, їздив відбивати їх до Фастова. 48-річного батька повторно забрали в армію, в обоз. Повернувся в село в 1945 році контуженим і напівсліпим», – пригадував олімпійський чемпіон.
Під час окупації Цибуленко був підлітком, але той суворий час запам’ятав на все життя.
«Бургомістром в нашому районі був німець Вітте, він керував 10 селами. Вітте прокидався о п’ятій ранку, в його розпорядженні була тачанка з кулеметом і прислуга. І п’ять великих вишневих палиць. Цими палицями він піднімав людей на роботу – це я своїми очима не раз бачив. Якщо о п’ятій ранку в хаті вогник не горів, димар не парував, він заскакував в цю хату і будив людей палицею – суворий був мужик. І, знаєте, під час окупації врожаї були хороші. Вітте, до речі, чомусь жорстко не контролював селян. Наприклад, люди їхали з поля, по шляху однієї господині кинув мішок з зерном, другий, третій. Але в цей же час «колгоспна комора» була доверху насипана зерном. Думаю, бургомістр знав, що в разі чого дасть розпорядження, і селяни з дворів підвезуть стільки зерна, скільки потрібно – у людей його було досить», – згадував Віктор Сергійович.
Шибениця
Німецький бургомістр оригінально боровся з крадіжками.
«Якось засіяли кавунами поле. Коли плоди почали дозрівати, селяни стали споруджувати біля баштану комору для сторожа. Вітте, коли побачив, здивувався. Розпорядився замість неї звести шибеницю з двома мотузками і петлями. Сказав, що це подіє краще, ніж сторож. Один лише мужик на кавуни зазіхнув, Вітте його власноруч підстрелив – поранив у ноги. І все: баштан стали обходити десятою дорогою», – стверджував олімпійський чемпіон.
Неприємностей з німцями Цибуленко не уникнув – його ледь не розстріляли. Помилково.
«У нас в селі німці мало стояли – село з усіх боків оточене лісом. Але неприємні прецеденти з ними були. Якось приїхали у Веприк двоє німецьких солдатів з Фастова заготовлювати сіно. Попутно по хатах пройшлися – знімали «данину». Ходили, кричали «яйко, млєко». А перед тим, як збирати яйця, не побоялися залишити у нас в сараї свою амуніцію і один карабін. Минуло півгодини, як в село нагрянула німецька жандармерія. І до нас завітали. Зайшли в сарай, побачили форму і карабін, сплеснули руками. Благо, мати німецьку мову трохи знала, стала пояснювати, що двоє солдатів в селі зараз яйця збирають. Жандармерія форму і карабін забрала з собою.
Коли «перші» німці повернулися і побачили, що немає форми і карабіна, відразу поставили мене до стінки – подумали, що це я вкрав амуніцію і зброю. Запам’ятав, що до нас солдати поверталися задоволені, з повними касками яєць. Але як побачили, що немає форми і карабіна, моментально розлютилися. Відразу за сорочку, і до стінки сараю – з криками «партизан». Мені тоді лише 11 років виповнилось, але на вигляд можна було і 15 дати – високим хлопцем був. Мати впала на коліна, заверещала, мовляв, жандармерія була, вона все і забрала, в Фастові все повернуть. Німці повірили. Але я після того випадку, щойно німці у нас в селі з’являлися, намагався кудись втекти», – згадував Віктор Сергійович.
Партизанський рух олімпійський чемпіон оцінював неоднозначно.
«Пам’ятаю, що в трьох кілометрах від села був млин, партизани туди приїжджали за борошном. Жили вони на вовчому болоті в землянках. Іноді грабували колгоспну комору. Чим ще займалися, не знаю. У Веприку партизанських актів не було – від села далеко до шосейної дороги. Та й там, по суті, і не було чого робити, окрім як пиячити і сидіти в землянках. Коли підійшла Червона армія, німці кидали зброю і відступали в ліс. Потім виходили з лісу і здавалися. Щоправда, під Житомиром організували щільну оборону. Але наші серйозно «бахнули» і германці масово побігли.
В цілому ж все вийшло дуже трагічно: у нас в селі не було родини, яка не постраждала від війни. У деяких сім’ях на трьох похоронки приходили – на батька і двох синів. Веприк – велике село, до війни було півтори тисячі дворів (зараз у Веприку прожив близько 1000 людей – прим. М.Р.). Після війни встановили меморіал з іменами загиблих. Список величезний. Коли село звільнили, була мрія втекти на фронт. На той час сніжки на 60 метрів кидав. Мріяв зі своїх окопів прямо в німецькі кидати гранати», – згадував Цибуленко.
Після війни у Віктора Цибуленка було славне спортивне майбутнє, яке увінчала золота олімпійська медаль. Гранати українець кидав лише на змаганнях. Причому робив це непогано – на відкритті київського стадіону СКА 1 травня 1951 року метнув гранату на 89,39 метра. Це був рекорд СРСР, який за наступні 40 років існування країни ніхто так і не побив.
Особиста справа:
Віктор Цибуленко. Народився 13 липня 1930 року в селі Веприк Фастівського району Київської області. Заслужений майстер спорту СРСР з легкої атлетики (1956). Олімпійський чемпіон Рима-1960 (метнув спис на 84,64 метра). Бронзовий призер Олімпійських ігор в Мельбурні-1956. П’ятиразовий чемпіон СРСР (1952, 1955-1957, 1959). Чемпіон світу серед ветеранів (1994). Переможець номінації НОК України «Спортивна слава України» (2009). Помер 19 жовтня 2013 року.
Максим Розенко, Київ
фото надано автором
